"Я попрощався із життям": історія військового, який пережив ампутацію

Як це опинитися на межі життя та смерті, але продовжувати мріяти про те, щоб надалі боронити державу. 

Про це в ексклюзивному інтерв'ю Новини.LIVE розповів військовослужбовець Збройних сил України Дмитро Скляренко.

— Як у військовослужбовців розпочинається військовий період?

— Для мене війна почалася ще у 2014 році, після Іловайського котла, в мене друзі там загинули. Після чого я вирішив, що потрібно йти та допомагати. Я і до цього хотів, але я не служив в армії. Я цього остерігався і навіть зброї в руках не тримав. Пішов добровольцем. 

— Як надалі складалися події?

— Прийшов у воєнкомат і сказав, що хочу добровільно служити в армії. Вони на мене дивились, як на дурачка, це якщо відверто. Купа народу бігає зі знімками та таблетками, що вони хворі та не можуть йти захищати країну. Коли казали, що "згрібали" всіх, то зі мною такого не було. Майор, вже не пам'ятаю його призвища, хвилин 40 питав, чи точно я хочу. Але я відповів, що вмотивований і знаю, задля чого туди йду. І все, я почекав тиждень, прийшла повістка, зібрав речі та поїхав на навчальний полігон у Яворів. Потім потрапив до Миколаєва, 28-ма окрема механізована бригада. Там до Миколаєва, якраз готувалася до відправки на схід. Через три чи чотири дні наш батальйон загрузили на ешелон та відправилися на схід. Ми перший час стояли на другій лінії, виїжджали тільки на підсилення, це район Донецька — Мар'їнка, Красногорівка. А потім навесні поставили вже на нульові позиції, де були постійні бої. 

—  Потім ви повернулися? 

—  В 2015 році я повернувся. Мені пропонували ще один контракт. Потім я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Я хотів створити родину, і розумів, що якщо в мене буде ще одна ротація, то військо стане моєю сім'єю. Тому я вирішив залишитися вдома. І ще мене спиняв момент позиційної війни, це така неблагодарна справа. Я повернувся у зовсім інше життя, де люди нічого не бачать та не розуміють, де людям байдуже. Ну і зараз це відбувається насправді. 

— Розкажіть, як сталася травма? 

— Ранок. Сєвєродонецьк. 11 травня о 07:00 ранку. Я стояв біля командира роти й вже нас по секторах обстрілювали, вже по логіці, якщо брати попередні дні, то немало обстрілювали, там вже й трасу обстрілювали та Сєвєродонецький АЗОТ, то не мав снаряд прилетіти, де прилетів. Нас просто з ніг звалило, боляче не було. Командир теж впав, його першим забрали, бо була одна машина, а мене пізніше, прилетіло двоє хлопців на бусі, відвезли до реанімації в Лисичанськ. В мене настільки високо було поранення, що навіть нікуди було накладати турнікет. Я не знаю, як я вижив, пощастило, вже до Бога збирався, чесно кажучи.

—  Цікаво, як це збиратися до Бога?

—  В мені була просто розгрузка, цигарки були, я їх достав та закурив цигарку. 

—  Скільки хвилин ви були в свідомості? 

— 35 хвилин, це якраз дорога до реанімації в Лисичанську. 

—  Що ви відчували в цей момент?

—  Нічого. Згадував родину та дітей. Курив і все. Страху, нічого не було. А потім привезли в Лисичанськ і сказали, що все нормально, будеш жити. Я не знаю, можливо обнадіювали, тому що я був тяжкому стані. Мене довго возили, поранених багато було. З Лисичанська потім мене перевезли в Бахмут, там в коридорі пролежав години півтори. Потім мені зробили рентген та сказали, що потрібно евакуювати у Дружківку, тому що в них немає часу мною займатися. Перевозять з Бахмута в Дружківку, там так само завал, операційна забита, тому що дуже багато поранених, і теж десь годину пролежав, поки мене підготували до операції. Потім зайшли лікарі та сказали, що ногу потрібно ампутувати. Я сказав, що в Лисичанську сказали, що пришиють і все буде нормально, а він попросив пошевелити пальцами ніг, нога була вже синя, п'ять годин пройшло. Сказали, що забагато часу пройшло, якби дві години, каже, що можно було б пришивати. Дуже багато крові втратив, якщо пришили б, то інфекція пішла б і до ранку не дожив. Хотілося жити, без ноги, але жити. 

— В матеріалах про вас писали, що ви дуже хотіли продовжувати йти боронити державу, попри травму. 

—  Мені запропонували поїхати запротезуватися в Америці. 

— А хто запропонував? 

—  Фонд Future For Ukraine, а протез оплатив Майкл Каран. Я їм дуже вдячний за це. Розраховував, що поставлять найкращу в світі ногу, то я зможу знову бігати та виконувати свою справу, те що я робив на війні. А потім потроху почав розуміти, що не вийде, як би я цього не хотів. Десь в штабі сидіти це не для мене.

— Чим ви хочете займатися? 

— Хочу бути зі зброєю в руках на передовій позиції. 

—  Як взагалі так сталося, що Фонд Future For Ukraine звернув на вас увагу та вирішив вам допомогти? 

— Зателефонували дівчата з Фонду Future For Ukraine та запропонували, розповіли, як все відбувається, який протез у мене буде, дали контакт Олександра Чайки, який перший поїхав туди по цій програмі. Поспілкувалися і я погодився. А знайшли вони мене через МОЗ, вони шукали складні випадки протезування. Просто в наших лікарів, більшість протезних підприємств, що я звертався, то вони просто відмовляли, бо не мають досвіду з такими ампутаціями. 

— А що до ваших побратимів, які були з вами поруч? Що з ними? Вони живі залишилися, чи хтось загинув? 

—  Командир мій загинув, Назар, йому був 21 рік, командир роти. А я якраз біля нього стояв. Я останній, з ким він розмовляв. 

— Як психологічно впливає все це? Багато військових кажуть, що можна звикнути до війни, до обстрілів, але неможливо звикнути до того, коли ти спілкуєшся зі своїм побратимом, а потім розумієш, що вже ніколи з ним не поговориш?

— Це біль на все життя, це важко, це на все життя. 

—  Як ви з цим всим переживаєте? Як ви боретесь? 

—  Я не знаю, можливо воно якось каменіє. Але так по собі і не скажеш, чесно кажучи. 

—  Розкажіть, як відбувалося протезування в Вашингтоні. 

—  У перший день, звісно, важко було після перельотів, багато репортерів. Зробили зліпок, через декілька днів вже готова була чаша. І через декілька днів вже був готовий протез. В мене повинно було стояти інше коліно, але там прийшов американець і вирішив подарувати мені своє коліно, це зараз найкраще коліно, яке є в світі. Він мені просто зробив такий подарунок, тож мені поставили це коліно. Вперше став на нього і відразу пішов. Зрадів, думав, що повернуся в військо. Але коли почав ходити не тільки по рівній дорозі, то для себе став розуміти, що навряд чи вже вийде займатися цією справою. 

—  Скільки ви вже з протезом?

—  Мені недавно, 7 березня, зробили ще одну операцію, то три тижні не одягав його. А потім я почав його одягати, але ще була рана, не дозволяли. Зараз я в ньому постійно, одягаю і цілий день. 

—  Скільки часу в цілому ходите з ним? 

—  Поки звикав до нього, десь два місяці вже. 

—  З якими труднощами доводиться стикатися? 

—  Поки що найбільший досвід це Львів та їхня бруківка, а труднощі навіть не знаю. Звикаю просто і намагаюся не звертати ні на що увагу. Погляди людей дуже не подобаються. Я розумію, що вони також звикають до цього. 

— Як відреагувала родина на те, що у вас влучив снаряд? Чи не казала дружина, що більше не хоче, щоб ви йшли на передову? 

—  Вона розуміє, що на моє рішення не вплине. Я був завжди впевнений, що буде велика війна. І завжди була впевненість, що я ще візьму зброю в руки. Так і сталося, але вона знала, що на це не вплине. Діти в мене ще малі, то вони не розуміли.

—  Як ви відреагували, що Російська Федерація вирішила захопити наші території? 

—  Вони скористалися тим моментом, коли країна була слабкою, коли не було влади. Щоб ви розуміли, я до грудня 2013 року я в Росії працював. 

—  А що ви там робили? 

—  Працював на заводі металоконструкцій, там була гарна зарплата. А в грудні, як почався Майдан, то ми з другом вирішили покинути бригаду та приїхати в Україну. Як відчував, що щось буде. 

— Як вам там було? 

—  Нормально в принципі. Вони завжди такі алкоголіки, але викомірні. Завжди казали, що ми тут "понаехали". А я відповідав, що якщо б "не понаехали" то в вас було б тут болото, бо працювати не вмієте. 

— А коли ви там були, чи були теплі та дружні стосунки з кимось?

—  З небагатьма. 

—  Чи не дивно було повернутися в країну і побачити росіян вже на нашій території, які зі зброєю прийшли? 

—  Дивно, я цього не очікував. Цього ніхто не очікував. 

—  Ви сказали в одному з інтерв'ю, що війна затягує, якщо туди йдеш, то хочеться постійно туди повертатися. Чому так?

—  Я не знаю. Мене з 2015 року постійно тягне. Ми з дружиною постійно сварилися з цього приводу. Але я казав, що якщо хлопцям потрібна буде допомога, я збираю речі та йду. Я теж людина, в мене теж є почуття, і якщо я залишуся вдома з сім'єю, а не з побратимами, то як мені все інше життя з цим жити? 

—  Як ви поясните це своїм дітям? Скільки їм років? 

— По п'ять років. Прямо їм сказав, що є агрессор — Росія, що потрібно йти на війну, воювати. Вони того всього ще не зовсім розуміють. Я коли казав, що в тата буде нога, як в робота, вони до останнього не розуміли. 

— Оптимізм ви не втратили? 

— Це частково маска, я же не робот, мені нелегко. Побратими зараз роботу роблять. А я хочу бути з ними. Це теж важко, тому що їм не вистачає людей. 

— Яким взагалі бачите майбутнє? Про що мрієте?

— Працювати та виховувати дітей, але спочатку потрібно виграти цю війну, навіть не для себе, а для наступних поколінь. Тому що так виходить, що ми все це "профукали". 

— Чому "профукали"? 

— Може й не моє покоління, може мої батьки та дядьки, родичі та попередні покоління, байдужістю своєю. Це радянщина, це рабське мислення, коли люди бояться влади своєї, вони ж бездієві. В нас 30 років влада обкрадала та маніпулювала, зараз вона сильно не змінилася, я вважаю. 

— Як це розуміти, що Українські Збройні сили, в яких ви безпосередньо брали участь, отак вибивають другу армію світу, як це завжди заявляла Російська Федерація? 

— Ну вони вже не другі, нам пощастило. Просто Путіну доводили їхні генерали і картинку малювали ту, яку він хотів бачити. І він, виходячи з цієї ситуації, вважав, що вони дійсно такі "гарні", "сильні" та "потужні" вирішили зробити такий крок. 

— Вам доводилося спілкуватися з росіянами на полі бою? З полоненими можливо? 

— Ні, не доводилося. 

Раніше ми писали про Львівську фотографку Марту Сирко, яка створила серію світлин захисників України, які втратили кінцівки на війні.